“Я, незалежна. Яка я у свої 28? Розкажеш мені при зустрічі. Тільки правду, мені цікаво.
А про себе я знаю ось що: коли мені боляче, я б’юся. Коли на мене нападають, не здаюся. Я досі вірю, що у світі живуть добрі люди. З відкритими обличчям, добрими серцями, теплими думками. Вірю їм, і дехто каже, що в моїй вірі є щось дитяче – наївне. О’кей, хай буде так. Мене часто обманювали, і я могла би вже стати цинічною. Але ні, не в мої 28. Мій заряд віри ще не вичерпався. І я знаю, де зарядитися.
Я швидко закохуюся і швидко розчаровуюся. Кожні 10 років я бунтую. Я ставлю намети на площах, підпалюю шини, розливаю коктейлі, палю вогнища. Я йду на барикади, тримаю стрій, отримую удари кийками, постріли в серце. Але не вмираю.
Я живу в усіх тих, хто тут і хто там, у мертвих і живих, і ненароджених. У вас я теж живу. Прислухайтеся.
Псля бунтів я займаюся іншими справами. Їду в Тібет, сплавляюся Десною, лечу в Африку, відкриваю бізнес, запускаю стартап, переїжджаю на хутір, знімаю кіно. Часом мене все дістає – і я вимикаю телефон. Поживіть якось без мене. Просто як група людей. Можете забути мою мову, мої пісні, моїх розстріляних, моїх веселих і моїх сумних. Ви знаєте, як мене знайти.
Звісно, я тільки вдаю, що мені 28. Ви забули про Ігоря й Ольгу, Богдана й Івана, Тараса й Пантелеймона, Михайла і Михайла, Олександру й Соломію. Це все мої імена, це все імена моїх людей. Пошепки скажу тобі (але нікому, о’кей): мені багато, багато років. Не виглядаю на стільки? Звісно ні. Не маю часу старіти.
Не думайте, що 28 років тому я народилася. Я просто з’їхала з гуртожитку. Взяла свої речі і пішла. Втекла від грубих комендантів і п’яних сусідів.
Був теплий серпневий день. Я спробувала це, і мені сподобалося. Зрозуміла, що незалежність – це не подія, а процес. Це не факт, а стан. Це не статика, а рух. Один раз спробувавши, не можеш зупинитися. Стаєш незалежною в думках, в емоціях і діях. Бо хочеш свого справжнього – своїх думок, своїх книжок, своїх пісень, свою справу, свою політику. Хочеш робити щось тут і тепер.
Інстинкт свободи є не в усіх. Але таких людей стає більше. Людей, для яких моя незалежність перетікає в їхню. Для яких незалежність країни перетікає в незалежність особистості. І навпаки, для яких їхня незалежність неможлива без моєї.
Я люблю інкогніто приходити на стадіон і слухати, як ви співаєте мою пісню. Про те, що нам, браття молодї, усміхнеться доля. Мені здається, вона давно нам усміхається. Браттям і сестрам. Бо ми справді молодії. У нас ще все попереду.
О’кей, я вдалася у пафос. Вибач. Країну краще любити тихо. Як любиш своїх дітей, батьків. Без гучномовців. Так, як люблю вас я. Under my skin, як кажуть. Усім серцем, словом.”
Ці слова написав публіцист Володимир Єрмоленко (витяг з твору)
